ЛЕНТА

Біологія сміху: Чому ми сміємося?

Щодня ми брешемо самі собі й іншим. Ми навчилися говорити не те, що відчуваємо, а те, що є соціально припустимим, щоб уживатися з оточенням, досягаючи власних цілей. Але що менше усвідомлюємо свої приховані мотиви, то краще, бо нам не подобається навіть думка про те, які ми егоїстичні. Це явище має назву «слон у голові»: нам неприємно визнавати приховану мотивацію, тому робимо її предметом табу замість розмірковувати про її природу та усвідомлювати причини своєї поведінки. Однак несвідомі мотиви керують не лише нашими особистими діями, вони також мають вплив на мистецтво, освіту, медицину, політику, релігію. Існування прихованих мотивів може перешкоджати роботі соціальних інститутів, що призводить навіть до сумнівів у справедливості чи законності їх існування. Книжка «Знайди слона» від видавництва Vivat допоможе звернути увагу на приховані мотиви і способи їх визначення, щоб краще зрозуміти себе й інших, навчимося ліпше взаємодіяти одне з одним. Публікуемо уривок з книжки.

СМІХ

Люди часом дивакуваті. З усієї нашої чудернацької поведінки, безперечно, найдивнішою є схильність вибухати нападами ритмічного дихання і стогону. Ми скривлюємося, хапаємося за боки й складаємося, начебто невимовно страждаючи.

Утім, чомусь ця цікава поведінка означає зовсім не біль, а навпаки — вершину насолоди. Ми активно шукаємо способів повторити цей досвід і заради нього навіть збираємось у великі компанії. Ба більше, своїх друзів, коханців та лідерів ми судимо за їхню здатність нас розсмішити.

Сміх — регіт, гигикання, смішки, хихотіння тощо — є вродженою універсальною поведінкою. Ми починаємо сміятися, щойно вийшовши з утроби, за багато місяців до того, як навчимося говорити й співати. Навіть від народження сліпі й глухі діти, котрі не можуть копіювати поведінку батьків та друзів, уміють сміятись інстинктивно. І хай усі культури мають власну, окрему мову й стилі співу, сміх звучить однаково по всьому світі — у кожнісінькому глухому селі й людному мегаполісі, — не потребуючи перекладу.

Сміх є поведінкою рефлекторною. Ми не вирішуємо, коли сміятися, — наш мозок робить це сам, природно й спонтанно. З такого погляду сміх подібний до інших видів рефлекторної поведінки: дихання, кліпання, сіпання, гикавки, блювання тощо. Утім, ці види поведінки суто психологічні, натомість сміх є проявом рефлекторної соціальної поведінки. За допомогою сміху ми фліртуємо, зближуємось із друзями, дражнимо ворогів, перевіряємо на міцність соціальні норми й окреслюємо межі своїх соціальних груп. Попри те, що сміх є відповіддю на соціальні сигнали, пов’язані з міжособистісним спілкуванням, наше «я» — самосвідома, цілеспрямована, самовільна частина мозку — позбавлене права вирішувати, коли нам сміятися.

Ніби й цього мало, та ми ще аніскілечки не усвідомлюємо, що означає сміх і чому ми сміємося. Довкола точиться безліч нескінченних дискусій не лише серед фахівців, проте здебільшого вони не мають слушності. Уже понад два тисячоліття більшість великих розумів західного світу — від Платона з Арістотелем до Гоббса з Декартом, ба навіть Фройда з Дарвіном — далі помиляються стосовно причин сміху.

КОРОТКА ІСТОРІЯ СМІХУ

За словами філософа Джона Морреалла, до 1930 року існувало три головні теорії сміху й гумору. Згідно з теорією переваги (Платон, Арістотель, Томас Гоббс і Рене Декарт), сміх за своєю природою злий. З його допомогою люди виказують зневагу до чогось. Тобто ми сміємося з інших, коли відчуваємо власну вищість. Найбільший недолік теорії в тому, що вона не пояснює, чому ми сміємося, коли нас лоскочуть, і не сміємось, побачивши жебрака на вулиці.

Теорія полегшення (Зиґмунд Фройд, Герберт Спенсер (7)) розглядає сміх як фізіологічний процес. Ми сміємося тоді, коли у відповідь на ситуацію мозок залучає «нервову енергію» (щоб упоратися з відчутною загрозою чи негативними емоціями), попри брак потреби в ній. Невикористаний запас енергії потребує виходу, яким стає сміх. Інакше кажучи, сміх = напруження + полегшення. Найбільша проблема цієї теорії полягає в тому, що такої речі, як «нервова енергія», не існує. У мозку відбуваються не механічні, а хімічні й електричні процеси, а сучасні аналоги «нервової енергії» — гормони типу епінефрину чи кортизолу — не потребують виходу через сміх.

Зрештою, теорія несумісності (Іммануїл Кант, Артур Шопенгауер) твердить, що ми сміємося, коли наші очікування не справджуються, особливо в приємний спосіб. Несумісність є поясненням того, чому більшість анекдотів подають у формі історії, що розгортається в одному напрямку й закінчується несподівано: початок дії задає очікування, що його ламає фінал. От тільки ця теорія не пояснює, чому через несумісність ми видаємо звуки і як користуємося ними в соціальному житті.

Як ми далі переконаємось, у кожній із цих теорій є зерня правди, але жодна не розглядає сміх як еволюційну соціальну поведінку.

Як на щоденну поведінку, вражає, наскільки невідомим лишається сміх нашій свідомості. Поки «я» не розуміє і не контролює сміх, наш мозок у цьому справдешній експерт. Він знає, коли треба сміятися — з яких стимулів, що їх він вгадує переважно правильно, хоч недоречний сміх часом теж буває. До того ж мозок інстинктивно знає, як інтерпретувати сміх інших: засміятись у відповідь чи зреагувати якось інакше. І тільки для «я» — нашого усвідомленого, інтроспективного мислення — сміх лишається цілковитою загадкою.

Поверхово сміх здається нам чимось веселим і добрим — вираженням радості. Уявіть собі немовля, що заливається радісним сміхом, коли тато робить «ку-ку». Здавалося б, що може бути здоровіше й невинніше? Утім, з попередніх розділів нам відомо, що незнання має на меті обман: мозок приховує дещо від нас самих, аби ще краще дурити інших. З огляду на це сміх теж повинен мати темний бік. Для початку поміркуймо, як часто ми користуємося сміхом в обговоренні табуйованих тем: питань раси, сексу, політики та релігії. Або ж згадайте, як часто ми сміємося з людей, котрі чимось відрізняються від нас або й просто цієї миті відсутні в кімнаті. Жартівливим тоном ми можемо казати те, що не наважилися б нізащо висловити в серйозній розмові. Парадокс сміху полягає в тому, що, попри пом’якшення соціальних ситуацій, його сенс і мета лишаються в сліпій зоні розуму.

У цьому розділі ми спробуємо розвінчати міфи про сміх, «зламати код» і пояснити це явище якомога чіткіше. (Виявляється, існує одна чітка задовільна відповідь на це запитання.) Пізніше звернемо увагу на темний бік сміху, щоб з’ясувати, що ж приховує від нас власний мозок.

Біологія сміху

Чому ми сміємося?

Відповідаючи на це запитання в реальному житті — скажімо, коли нас розсмішив якийсь анекдот, — ми кажемо: «Бо це смішно». Іншими словами, сміятися нас змушує сприйняття чогось як кумедного. Це пояснення вписується в стандартний шаблон «стимул-реакція» — основу більшості видів поведінки, надто несвідомої. Також це легко пояснити з погляду інтуїції. Так само, як усміхаємось від задоволення чи плачемо з горя, ми регочемо у відповідь на певний психологічний стан, спричинений гумором.

Такий плин думок може навести на міркування про психологію гумору — тему, зусібіч розглянуту в книжці «Як спрацьовує гумор» («Inside Jokes»). Проте для нашого дослідження сміху розглядати гумор зайве. Частково це можна пояснити так: хай чим виявиться «гумор», але нікуди не зникає запитання, чому нам смішно у відповідь на нього. Поза тим, мусимо також пояснити, чому сміємось від стимулів, не пов’язаних з гумором: лоскоту, бійки подушками, атракціонів, ба навіть коли відкриваємо щось нове в дитинстві, наприклад сніг, воду чи велику купу листя.

Щоб пояснити сміх, нам доведеться зазирнути за межі психології гумору. Задля цього ми познайомимо вас із Роберто Провіном, професором нейробіології в Мерілендському університеті. Хоча він був далеко не першим, хто розгадав загадку сміху (інші дослідники, наприклад той-таки Макс Істман, висунули свої гіпотези на ціле сторіччя раніше), та його дослідження стали в пригоді для чіткішого розуміння сміху значно більше, ніж кабінетні теорії, що їм передували.

У 1990-х Провін помітив, що література, присвячена питанню сміху, переповнена теорією і гіпотезами, але бідна на тверді дані. Вирішивши виправити ситуацію, він узявся вивчати сміх емпірично, як у лабораторії, так і в польових умовах: у супермаркетах, парках та інших громадських місцях сучасної Америки. До сміху він підійшов як до виду тваринної поведінки на взір собачого гавкоту чи цвірінчання пташок.

Зовсім як Джейн Ґудолл вирушила до заповідника Ґомбе-Стрім вивчати шимпанзе, — згадує Провін, — ми з трьома моїми студентами поїхали на міське сафарі вивчати людей у їхньому природному середовищі.

Таке емпірично-біологічне дослідження сміху вилилось у кілька спостережень. Найважливіше з них — у соціальних ситуаціях ми сміємося значно більше, ніж на самоті, за підрахунками Провіна — у 30 разів. Не те щоб на самоті ми зовсім не смія лися, бо ж інколи це трапляється, але це показує нам, що сміх створено чи принаймні підігнано для соціальних ситуацій. Із цієї причини в серіали вставляють закадровий сміх: навіть записаний сміх змушує наш мозок думати, ніби ми перебуваємо в більш соціальній ситуації, ніж насправді, завдяки чому зростає ймовірність того, що ми засміємося.

Другим ключовим спостереженням є те, що сміх — це вокалізація, звук. У тваринному світі звуки слугують засобом активної комунікації. Так, кобри сичать з метою відлякати хижаків, собаки гавкають для застереження, самці птахів співають, щоб привабити самиць, а пташенята цвірінькають, воліючи показати батькам, що голодні. У кожному із цих випадків тварини видають звуки, бо хочуть бути почутими та прагнуть вплинути на своїх слухачів передбачуваними способами. Те саме й зі сміхом. Прослухавши 1200 записів сміху, зроблених у людних місцях, Провін з подивом збагнув, що мовці сміються частіше за слухачів — приблизно на 50 %. Якщо розглядати сміх як пасивний рефлекс, сенсу від того обмаль, але якщо пригадати, що він є формою активної комунікації, усе одразу стає на свої місця. Здається, навіть немовлята навмисне використовують сміх, прагнучи розповісти батькам про свій емоційний стан. Так, Провін наводить сцену, що розігрується між матір’ю та немовлям: мати стимулює дитину, як правило, дотиком або лоскотом, а дитина відповідає, або сміючись («Ще! Ще!»), або ж плачучи,звиваючись чи затуляючись («Годі! Припини!»). Одне з найперших досліджень сміху в Єльському університеті виявило, що немовлята сміються набагато охочіше, коли їх лоскоче мати, а не незнайомець. Отже, такий сміх є не просто психологічним рефлексом, а повідомленням, що застосовується для регулювання соціальної взаємодії.

Останнім ключовим відкриттям, яке здійснив Провін, є те, що сміх притаманний навіть іншим видам. Сміятися вміють усі п’ять видів гомінідів — орангутанги, горили, бонобо, шимпанзе й люди, — але не інші примати, а це вказує на походження від спільного предка приблизно 12 018 мільйонів років тому. Такий еволюційний погляд підтверджують акустичні властивості сміху. Проаналізувавши записи сміху кожної такої «великої мавпи», науковці створили «родинне дерево» міжвидових взаємозв’язків, подібне до того, що ми знаємо з генетики. Інакше кажучи, чим ближчі види, тим подібніший їхній сміх.

Наші мавпячі родичі сміються в тих самих ситуаціях, що й ми, скажімо, під час забав чи коли їх лоскоче хтось із друзів.

Вихована людьми шимпанзе Люсі якось навіть сміялася, коли, напившись алкоголю, кривлялася перед дзеркалом. А ще, достоту як і люди, шимпанзе частіше сміються в компанії, ніж на самоті.

Це все доводить, що сміх має конкретну біологічну функцію, глибоко закорінену в комунікації тварин. Але що ж це за таке важливе повідомлення, для передавання котрого наші пращури примати аж виробили цілий природжений сигнал?

Сміх як сигнал про гру

У людини та її родичів-приматів сміх позначає межу серйозності.

Олександр Козінцев

Складається враження, ніби більшість учених-філософів, що понаписували купу мудрих трактатів, присвячених сміху й комічному, зроду не бачили малої дитини.

Макс Істман

Згідно з легендою, Архімед вигукнув своє славнозвісне «Еврика!», сівши у ванну, Ньютона осяяло під деревом, а в Істмана — американського журналіста й непосидючого інтелектуала — ідея про функцію сміху виникла під час гри з маленьким сином. Ось як він описує це у книжці 1936 року «Радість сміху»:

Коли вас знову попросять побавитися з малечею, спробуйте ось що. Почніть сміятись, а тоді скривіть страшну пику. Якщо дитя вже розрізняє обличчя, воно… далі сміятиметься з вами. Однак, якщо пику ви покажете зненацька, не сміючись, маля, скоріш за все, заверещить. Щоб сміятися з лячного, воно має бути в грайливому настрої.

Головна ідея тут у тому, що сміх неодмінно пов’язаний із грою. У дитини, коли вона серйозна, страшна пика викличе жах, проте, якщо вона буде налаштована на гру, той самий стимул спричинить сміх. Істман пише таке:

Не існує жоднісінького визначення сміху, ні одної теорії чи пояснення гумору, яка не ґрунтувалася б на відмінності між серйозним та грайливим.

Зоологи визначають гру як тип поведінки, за допомогою якої тварини, особливо молоді особини, вивчають світ і практикують навички, необхідні в подальшому житті. До цієї добровільної, нефункціональної (себто непрактичної) діяльності вони вдаються в безпечному середовищі. Така поведінка напрочуд поширена у тваринному царстві. В ігри грають усі ссавці — борюкаються, кусаються — і чимало видів пташок. За цим заняттям ловили навіть рептилій та амфібій.

Утім, зважаючи, що люди нерідко бавляться самі із собою (наприклад конструктором), слід пам’ятати, що сміємося ми здебільшого в присутності інших. То яку комунікативну функцію виконує сміх у контексті гри?

Британський антрополог Ґреґорі Бейтсон розгледів її під час відвідин зоопарку. Він побачив, як дві мавпи борюкаються, очевидно, жартома — граються в бійку. Тут Бейтсон збагнув: щоб показати, що це не справжня бійка, мавпи мусять якось сказати одна одній: «Це лише гра». Без такого «сигналу про гру» одна з мавп могла б не зрозуміти намірів іншої і зчинити справжню колотнечу.

Водночас Бейтсон не розумів, як пояснити те, що мавпи сповіщають одна одну про грайливі наміри інакше, ніж послуговуючись спеціальними сигналами. Відтоді біологи докладно вивчили ігрові сигнали. Виявляється, послуговуються ними не тільки примати. Сповістити «це лише гра» є неабияк важливо, а тому різні види розвинули задля цього спеціальний «словник». У собак є такий собі уклін, що вказує на грайливий настрій: витягнуті передні лапи, схилена голова, піднятий зад. Роззявляючи писок, шимпанзе корчать «грайливе обличчя», схоже на людську усмішку, або нахиляються й дивляться на партнера по грі з-поміж ніг.

Окрім спеціальних жестів, чимало тварин під час гри рухаються повільніше або ж використовують надмірні чи непотрібні рухи, таким марнуванням зусиль виказуючи намір погратися, який важко сплутати із серйозною загрозою. Такі сигнали мають на меті запевнити партнера по грі в доброму гуморі та дружніх намірах ініціатора.

З тією самою метою люди вдаються до сміху, щоправда, не тільки до нього. Ще ми всміхаємося, прибільшуємо рухи, використовуємо міміку (наприклад, підморгуємо) і «грайливо» репетуємо на високих тонах. Усі ці сигнали передають те саме послання: «Це лише гра». Завдяки цьому повідомленню ми узгоджуємо безпечні соціальні ігри з іншими людьми, надто коли гра натякає на реальну загрозу чи межує з нею.

Залежно від контексту ситуації сміх має два щільно між собою пов’язані тлумачення. Так, коли ми сміємося з власних дій, це сигнал іншим, що наші наміри не серйозні (хай ми й здаємось агресивними). Так сміється дитина, що, граючись, б’є дорослого чи іншу дитину, або ж дорослий може засміятися так, цькуючи когось. Це поведінковий відповідник фрази «Це лише жарт!» чи смайлика з підморгуванням наприкінці повідомлення — ;). А от коли ми сміємось у відповідь на дії когось іншого, це вказує не на наміри, а на сприйняття: «Я сприймаю твої дії як гру. Я розумію, що ти просто бавишся». Це сміх-реакція на зовнішні стимули. До них належать анекдоти й інші форми гумору, проте за тим самим принципом діють лоскіт та ігри у квача або «ку-ку».

Обидва ці способи застосувати сміх немов промовляють: «Попри серйозний чи загрозливий вигляд, це лише жарт, звичайна гра». Важить тут фраза «попри серйозний чи загрозливий вигляд». Ми сміємося не впродовж усієї гри, а лиш у відповідь на щось потенційно неприємне. Як і всі види комунікації, сміх мусить відповідати ситуації (31). Коли зрозуміло, що всі присутні почуваються в безпеці — наприклад, під час гри в «Монополію», — цього не треба доводити. Показувати, що «це лише жарт», доводиться тільки за обставин, які інакше можна сприйняти всерйоз або насторожено.

Цим можна пояснити, чому сміх потребує елементу загрози. Щоправда, вона зовсім не обов’язкова: ми ж бо часом сміємося із цілком невинних каламбурів. Однак загроза, вочевидь, неабияк сприяє смішному. Приміром, жарт із сексуальним підтекстом стає набагато смішнішим, якщо розповісти його перед дітьми. («Кохання — воно як вогнище: треба постійно кидати палиці».) Коли ж загроза незначна, спроба пожартувати може зійти нанівець. Так, мультики про Ґарфілда чи Скубі-Ду настільки м’які й беззубі, що їх можна по праву вважати нудними.

ДОСВІД КЕВІНА ЗІ ЗБРОЄЮ

Уперше в житті відчувши віддачу від пострілу з рушниці, я вмить розреготався. Це була ніби мікроістерика. Я розумію, що, можливо, мелю дурниці, та мені здається, тут мав місце ось який процес. Я виріс у культурі, де питання вогнепальної зброї завжди перебувало під табу. Я зростав, не маючи з нею жодних контактів. А коли вже в дорослому віці я вперше в житті стрельнув, то перебував якраз на психологічній межі між безпекою і небезпекою. Отже, здивувавшись пострілу й віддачі, на якусь мить я відчув страх, як це буває перед першим стрибком з парашутом. Утім, щойно збагнувши, що я в безпеці, мій мозок зреагував на ситуацію сміхом, воліючи показати моїм друзям, що зі мною все гаразд і я спробував би ще.

Крім того, теорія сигналу про гру пояснює, чому ми часом не сміємося. Наприклад, у цирку, коли клоун зашпортається й упаде, вам буде смішно, бо ви знатимете, що він просто виконує роль і насправді з ним усе добре. Та коли це станеться з вашою старенькою бабусею, це вже точно не добре — це є ознакою небезпеки. Тільки підбігши й переконавшись, що з нею все гаразд, лише тоді, — можливо, — дістанете привід посміятися, надто якщо бабця засміється першою. Логіка сміху пояснює, чому ви можете засміятися тільки після неї, а не навпаки. Засміявшись першою, вона показує, що небезпеки немає, і ви можете розслабитися. Проте якщо першими засмієтеся ви, бабуся може сприйняти це як образу. Як це ви (нелюд окаянний) смієте почуватися комфортно без її сигналу про те, що з нею все добре? Це означає, що вам байдуже до неї.

Зваживши на це все, саме час замислитися над взаємо зв’язком між сміхом і гумором. У будь-якій кумедній ситуації сміху передує гумор. Утім, трохи відступивши й поглянувши із ширшої перспективи, ми побачимо, що цей процес може бути й проти лежним.

На першому місці стоїть наша схильність до сміху, надаючи мету, якої прагне досягти гумор. Відповідно, гумор можна розглядати як форму мистецтва, засіб провокування cміху, обме жений певними стилістичними нормами. Наприклад, коміки, як правило, працюють у візуально-словесній сфері. Ніхто не назве коміком людину, яка завдяки фізичним засобам, наприклад лоскоту, змушує публіку сміятися. Також поганим є той комік, хто «заражає» аудиторію, сміючись із власних жартів.

У цьому плані гумор чимось подібний до сейфа, адже також необхідно виконат певну послідовність дій у заданому порядку. Спершу треба зібрати докупи двох і більше людей. Далі — встановити індикатор настрою на «гру». Відтак слід обігра ти все таким робом, щоб індикатор смішного спершу поповз до позначки «серйозно», звідти стрімко повернувся на «гру». Лише в разі, якщо все зроблено правильно, сейф відчиниться, випустивши на волю схований у ньому дорогоцінний сміх.

Різні культури запроваджують різні обмеження на взаємодію гумориста із цим сейфом або різні «комбінації» — визначають, що є «серйозно» і «гра» в їхньому розумінні, а тому гумор однієї культури не завжди здатен відкрити чужоземний сейф. Та, попри все, у своїй основі механізм сміху працює однаково в кожнісінькому мозку. Тому, коли ми щойно «зійшли з конвеєра», зламати нашу комбінацію можна навіть одним пальцем — у прямому й переносному сенсах.

The post Біологія сміху: Чому ми сміємося? appeared first on WoMo.

источник

Похожие статьи

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Кнопка «Наверх»
Установить приложение МОЯ ПСИХОЛОГИЯ на Google Play
УСТАНОВИТЬ
Закрыть

Обнаружен Adblock

Пожалуйста, поддержите нас, отключив блокировщик рекламы